Появу поеми Iвана Котляревського “Енеїда” вважають початком нової української лiтератури, до творцiв якої належать такi видатнi митцi, як Тарас Шевченко та Пантелеймон Кулiш, що також писали живою українською мовою. “Енеїда” стала першим друкованим твором нової української лiтератури, представивши до того ж досить рiдкiсний жанр — пародiю, а точнiше — травестiю, за законами якого письменник мав дотримуватися запозиченого сюжету та творити свої образи на його основi. Вперше її було видано ще 1798 року, але пiзнiше автор переробляв поему аж до 20-х рокiв ХIХ сторiччя, а у повному обсязi вона побачила свiт лише 1842 року.
“Енеїда” Вергiлiя ще до Котляревського зазнала чимало травестiй них переробок. В українськiй “Енеїдi” герої латинської поеми постають переодягненими в українськi костюми, пiд їх масками ховаються українськi пани, чиновники та козаки. Письменник детально вiдтворив у поемi особливостi нацiонального характеру українцiв, а також народного життя i побуту своїх сучасникiв у цiлому, настiльки, що її вважають iнколи енциклопедiєю української етнографiї тих часiв.
Створенi Котляревським образи яскравi, колоритнi. Головним героєм поеми є троянський царевич Еней — “парубок моторний i хлопець хоч куди козак”. Разом iз троянцями — “ватагою розбишак”, “осмалених, як гиря, ланцiв” — вiн утiк iз зруйнованої Трої шукати нових берегiв. Аркадському царевi Евандру Еней представився як “Кошовий Еней троянець”. Навiть з перших рядкiв видно, ким вiн є насправдi. Так, “троянцi” Котляревського дуже нагадують запорожцiв. Iронiчнiсть зображення викликана не бажанням якось принизити героїв — козаки у Котляревського веселi та дотепнi, життєрадiснi, а їхнi вчинки демонструють й iншi риси — завзятiсть, хоробрiсть, мужнiсть.
Дехто з лiтературознавцiв безпiдставно намагався звинувачувати I. Котляревського, нiби вiн смiявся взагалi з усього народу, але iншi (М. Макисмович, М. Дашкевич тощо) у вiдповiдь нагадували, що по-перше, “Енеїда здається жартiвливою тiльки при поверхневому оглядi”, а по-друге, автор змальовував життя у стилi народної поезiї, яка однаково потiшалася “над усiм, що потрапляло їй пiд веселий час пiснетворчостi”. Це — здоровий гумор, а не сатира, його сутнiсть у тому, щоб, посмiюючись, утверджувати позитивнi риси дiйсностi, а не засуджувати їх (хоча елементи сатири в поемi також присутнi, але не стосовно Енея i троянцiв). Смiх “Енеїди” робить народне буття не ницим чи потворним, а лише земним, що не заперечує i героїзму, вiн допомагає висвiтлити складнiсть явищ, їхню неоднозначнiсть та єднiсть водночас. Немає межiдля рiзноманiтностi проявiв людської природи: Еней, описаний на початку як голодранець, стає коханцем царицi (хiба це не пiдсилення контрасту за допомогою смiху?), а потiм — iсторичним героєм.
При цьому, Еней у Котляревського весь час поводить себе саме як справжня людина з яскравим характером i неодноманiтним внутрiшнiм життям: вiн може бути й легковажним, “купається в бразi”, вмiє “бiсики пускать”, запальний. Але кожна жива людина може вести себе по-рiзному в рiзних ситуацiях, що зовсiм не суперечить цiлiсностi характеру. Отже, нiчого дивного, що такий-от в буденному iснуваннi, Еней за iнших обставин починає дiяти, як хоробрий ватажок, або величний i мудрий державний дiяч. Вiн здатний встановлювати дипломатичнi вiдносини i вигравати битви. До речi, щодо останнього — на початку поеми було вiдомо, що Еней:
…зна воєнне ремесло;
Умом i храбрiстю своєю
В опрiчнеє попав число.
Чому би читачевi i не посмiятися трошки з симпатичного героя, доки навколо нього все гаразд — у Енея ще буде час довести, чого вiн насправдi вартий, що вiн не лише гультiпака, а лицар “к добру з натури склонний”, “правдивий чоловiк”. Звiсно, подiї вiйни письменник зображує зовсiм в iншiй тональностi, нiж сцени танцiв та випивок, тож i Еней на полi бою:
Прямий, як сосна, величавий,
Бувалий, здатний, тертий, жвавий.
Такими ж постають i його друзi-троянцi: розбишаки i п’яницi, коли доходить до серйозної справи — перетворюються на справжнiх героїв, готових “до останньої каплi кровi свою свободу боронить”.
В образах Енея i троянцiв Котляревський зображує цiкавий, особливий, та при цьому iснуючий насправдi тип людей, що вирiзняються крайнощами в усьому — хоч у їжi та випивцi, хоч у веселощах, хоч у бiйцi. Вони водночас пройдисвiти i лицарi, волоцюги i герої. Усе в них гiперболiзоване, загострене. Цим стихiйно-нестримним характерам нiби затiсний цiлий свiт. Годi й сподiватися будь-кому перемогти такий народ.
Та не забуваймо, кого саме змальовує I. Котляревський у виглядi троянцiв. Котляревський захоплюється вiдчайдушнiстю i хоробрiстю козацького вiйська, i це захоплення поєднується у нього з патрiотиз мом демократичного змiсту.
А в цiлому, i майстерно зображенi образи героїв разом iз побутом, що їх оточує, й естетика поеми, й iдейний її змiст — усе це високо пiдносить поему “Енеїда” I. Котляревського на найвищий щабель в українськiй лiтературi XVIII столiття, вiдкриваючи нову добу в формуваннi української мови та лiтератури.
I. П. Котляревський — основоположник нової української лiтерату ри. Вiн першим заговорив справдi народною українською мовою про народ i прекрасно змальовував характер українцiв, їх погляди на життя та їх побут як в лiрико-драматичних творах, так i в гумористично — сатиричних (”Наталка Полавка”, “Москаль-чарiвник”, “Енеїда”).
Поема “Енеїда” — травестiйно-бурлескна. Травестiйними називаються твори, у яких на пiдгрунтi вiдомого сюжету письменники створюють власнi образи. Котляревський, розповiдаючи про пригоди троянцiв, вiдтворює характери, побут, звичаї українцiв з такою детальнiстю, що поему цiлком можна назвати енциклопедiєю українознавства.
З опису пекла i раю ми дiзнаємося про типовий склад тогочасного українського суспiльства:
Були невiрнi й християни,
Були пани i мужики,
Була тут шляхта i мiщани,
…Були i штатськi, i воєннi,
Були i панськi, i казеннi,
Були миряни i попи.
Зi згадуваних у текстi поеми подiй легко довiдатися про окремi моменти з iсторiї України. Так, Сивiлла говорить, що “при Шведчинi я дiвовала”, а “татарва як набiгала, то я вже замужем була”.
Зi скульптурно-живописною виразнiстю вiдображує I. Котляревський зовнiшнiсть, характер, мораль українцiв. Перед нами запорозькi козаки постають такими, якими вони були як за внутрiшнiми особливостями характеру — самовiдданими, героїчними, здатними вiддавати життя за рiдну землю, але часом i п’яницями та бешкетниками, — так i за зовнiшнiстю:
Щоб голови всi обголяли,
Чуприни довгi оставляли,
А ус в пiвлiкоть би торчав…
Згадує автор подробицi органiзацiї i вигляду козацького вiйська:
Так славнiї полки козацькi,
Лубненський, Гадяцький, Полтавський,
В шапках, було, як мак, цвiтуть.
Пошили синi всiм жупани,
Наспiд же бiлiї каптани, —
Щоб був козак, а не мугир.
Говорить письменник i про народну мораль, про вiру у справедливiсть, у неминучiсть кари за зло та винагороди за добро (у пеклi — несправедливi пани, здирники).
Створюючи образ народу України, автор перелiчує, наприклад, найхарактернiшi для тих часiв iмена (24 iменi!).
Не могла пройти повз увагу автора i народна творчiсть. Троянцi:
Кугикали все пiсеньок:
Козацьких, гарних, запорiзьких…
Про Сагайдачного спiвали,
Либонь, спiвали i про Сiч…
А яка ж пiсня чи танець без музики! Отож ми бачимо типовi нацiональнi музичнi iнструменти: бандуру, сопiлку, дудку тощо.
Фольклор — невiд’ємна часина культури. Часом ми вiдчуваємо в поемi вiдлуння народної казки. Так троянцi дарують Латину чоботи-скороходи, Аматi — скатерку-самобранку, Лавiнiї — килим-самольот, Сивiлламає хатинку “на нiжцi курячiй”.
Близька до народного фольклору i мова. Тут звучать прислiв’я та приказки (”i все на ус собi мотала”, “не розглядiвши, кажуть, броду, не лiзь прожогом перший в воду”, “хто чим багат, то тим i рад”), сталi епiтети i “крилатi вислови” з народної мови (”кричав, як в мартi кiт”, “бiсикiв пускать”, “аж поза вухами лящало”, “нiхо з уст пари не пускав”).
Пророцтва, ворожiння, прокльони — це теж частина народної творчостi. Ось як Дiдона проклинає Енея:
Нехай тобi присниться бiс!
З твоїми сучими синами,
Щоб враг побрав вас всiх гульвiс,
Щоб нi горiли, нi болiли,
На чистому щоб поколiли…
Пiп (!) у Котляревського ворожить, це теж особливiсть тодiшнього менталiтету.
Котляревський розповiдає нам i про звичаї, розваги, про всi отi досвiтки, вечорницi, сватання, колядки, кулачнi бої, iгри:
I у панаса грати стала…
Тут iншi журавля скакали,
А хто од дудочки потiв.
I в хрещика, i в горюдуба,
Не раз доходило до чуба,
Як загулялися в джгута.
В хлюста, в пари, в вiзка iграли
I дамки по столу совали…
Цiкавi вiдомостi про життя прадiдiв дають описи побуту тих часiв. Адже далеко не кожний знає, що воно таке: чаплiя, рубель, цiп, або “квачi, помела, макогони”, якими користуються герої поеми. Зображується i посуд — полив’янi миски, кленовi тарiлки; для напоїв використовували: “барильця, пляшечки, носатку, сулiї, тикви, баклажки”. Згадується i про вживання лiкарняних рослин.
Можна довiдатися з поеми i про тодiшнi “транспортнi засоби”: берлини, дормези, ридвани, портшези, перекладнi.
А як цiкаво нам дiзнатися про те, що їли i пили нашi предки. Так у Дiдони вживали:
…Свинячу голову до хрiну
I локшину на перемiну,
Потiм з пiдливою iндик;
На закуску кулiш i кашу,
Лемiшку, зубцi, путрю, квашу,
Iз маком медовий шулик.
I кубками пили слив’янку,
Мед, пиво, брагу, сирiвець,
Горiлку просту i калганку.
Дуже детально зображується одяг. Наприклад, сестра Дiдони Ганна:
В червонiй юпочцi баєвiй,
В запасцi гарнiй фаналевiй,
В стьожках, в намистi…
Еней одягає “штани i пару чобiток, сорочку i каптан з китайки, i шапку, пояс з каламайки, i чорний шовковий платок”. Так само змальо-ваний в українському стилi одяг Дiдони, Венери, Юнони, навiть машталiра, що править кiньми Венери.
Отже, у творi Котляревського ми бачимо всебiчне, справдi енциклопе дичне зображення українського життя, перед нами постають картини минулого нашої вiтчизни, образи предкiв. I дивуєшся талантовi письменника, його глибокому знанню i розумiнню життя народу.