Один раз Зощенко був у Горького. І от Горький йому говорить: а що б вам, Михал Михалыч і все таке інше, не написати от у цієї вашої сказовой, з дозволу сказати, манері всю історію людства? Щоб, виходить, герой ваш, обиватель, усе зрозумів і дістало його ваш твір, образно говорячи, до самих, вибачите, печінок. От так би й писали: з усіма вступними словами, на суміші комунального жаргону й, як би це сказати, канцелярита, у такий, знаєте, маловысокохудожественной манері, щоб які без утворення, ті всі зрозуміли. Тому що ті, які з утворенням, вони вимираючий клас, а треба, говорить, пояснюватися із простими.
И от Михал Михалыч його послухав і приблизно так і пише. Він пише з нескінченними повторами тих самих фраз, тому що думка героя — оповідача, з дозволу сказати, убога. Він пише зі смішними побутовими подробицями, які в дійсності місця не мали. І він, приблизно сказати, шановні громадяни й гражданочки, звичайно, терпить отут крах як ідеолог, тому що його читач — обиватель тільки зі сміху покотиться над такою книгою, але ніякий пользя для себе не придбає, його перевиховувати даремно. Але як художник Михал Михалыч здобуває більшу перемогу, оскільки на смішній міщанській мові викладає пікантні факти з різної там всесвітньої історії, показуючи, що буває із цією всесвітньою історією й взагалі з будь — якою делікатною матерією, коли в неї лабети запустить обивательське, приблизно сказати, мурло.
От він, значить на такій от мові й пише «Блакитну книгу», ділячи її на п’ять розділів: «Гроші», «Любов», «Підступництво», «Невдачі» і «Дивні події». Він, звичайно, хоче бути корисним перемігшому класу й взагалі. Тому він розповідає історії з життя різних попів, царів і інших маловысокообразованных кровожерів, які тиранили трудовий народ і пущай за це потраплять у ганебну яму історії. Але фокус весь, громадяни — товариші, у тім, що він у кожний розділ підверстує ще кілька історій з радянського життя, нового, соціалістичного життя, а з історій цих прямо випливає, що перемігший народ є таке ж, простите, мурло й по частині підступництва нітрохи не поступиться кровопийцам начебто Катерини Великої або Олександра полководця Македонського. І виходить у Михал Михалыча, що вся людська історія є не шлях повсталого класу до своєму, виходить, тріумфу, а один грандіозний театр абсурду.
От він, виходить, пише про мешканця, що виграв гроші, і як цей мешканець пішов до коханки зі своїми грошима, а потім гроші в нього сперли, і та жиличка його виперла, і він дуже прекрасно повернувся до своєї дружини, у якої морда від сліз уже пухка. І не вживає при цьому навіть слів «людин» або «жінка», а тільки «мешканець» і «жиличка». Або от він у розділі «Любов» пише про те, як дружина одного що служить, пардон, закохалася в один актора, що зачарував її своєю чудовою грою на підмостках сцени. Але він був сімейний, і їм ніде було зустрічатися. І вони зустрічалися в її подруги. А до цієї подруги дуже чудово ходив чоловік цієї дамочки, що закохано в артиста, а до сусіда цієї подруги ходила дружина нашого артиста, нібито попити чаю з тістечками, а насправді всякий моментально зрозуміє, які такі в них водилися тістечка. І отут їм треба було б всім разжениться й переженитися, але оскільки вже була купа дітей в усіх у них, те це було неможливо й тільки обтяжливо, і всі вони, поскандалив і перевівши цим у корені свою любов, залишилися, вибачте на слові, у статус — кво. Але крові багато один одному попсували, страждаючи, як останні візники або шевці, дарма що були артисти й службовці.
И отож вони живуть, приміром, поети, які закохані, але життя не знають, або артисти, у яких нерви не в порядку. І Михал Михалыч тим підписує вирок своєму класу й собі самому, що от вони відірвані від життя. Але трудящие в нього виходять нітрохи не краще, тому що тільки й думають, як пива випити, дружині в пику плюнути або щоб з партії не вичистили. При слові «чищення» з ними неначебто б удар робиться, і вони перестають почувати в собі речовина життя (але це вже понесло Платоновым). А історичні події у викладі Михала Михалыча виглядають того пошлее, тому що він їх викладає такою же мовою, якої інші його герої в поїзді розповідають випадковому попутникові своє життя.
И виходить у нього, що вся історія людства є одні тільки гроші, підступництво, любов і невдачі з окремими дивними подіями.
И ми зі своєї сторони проти такого підходу нічого заперечити не можемо. І ми смиренно схиляємо наше перо перед Михалом Михалычем, тому що так у нас однаково не вийде, і слава Богові