А. А. Ахматова. «Реквієм»

Ні, і не під чужим небозводом,
І не під захистом чужих крив, —
Я була тоді з моїм народом,
Там, де мій народ, до нещастя, був.
Ганна Андріївна Ахматова… Це ім’я зараз відоме, мабуть, усім, навіть нелюбителям поезії. Від прабабусі, татарської княжни Ахматовой, йде цей знаменитий псевдонім, яким вона замінила прізвище Горенко. Народилася Ганна Андріївна під Одесою. Однорічною дитиною була перевезена на північ — в Царське Село. Найважливішими моментами дитинства вона називала враження про Царськосельські парки, Хер-сонесе, море, навчання читанню по азбуці Льва Толстого, перший вірш, написаний в одинадцять років. Далі — навчання, брак з Гумилевым, поїздки в Париж, де вона знайомиться з Модильяни, подорож по Італії, народження сина, «Бродячий Собака», акмеїсти, Сталін, репресії, страждання, війна, доповідь Жданова, гоніння, світове визнання і… багато, багато інших яскравих вражень життя. Де, як на синусоїді, чергуються зльоти і падіння.
За своє довге життя Ганна Андріївна залишила величезну літературну спадщину, якою гордиться і захоплюється весь світ. Але все-таки «Реквієм» займає в нім особливе місце. Цей твір став справою усього її життя. У цю поему виплеснуте усе горе усіх матерів. «Реквієм» був написаний не за один день. Він був по слову «підслуханий» у бідних жінок, що стоять з передачами за тюремною стіною.
Сімнадцять місяців в тюремних чергах Ленінграда, страшні роки ежовщины, безвинні страждання безлічі людей в роки сталинщины породили твір величезної сили. Основною темою поеми є страждання усіх матерів, дружин, сестер. «Перед цим горем гнуться гори, не тече велика річка, але міцні тюремні затвори, а за ними «каторжні нори» і смертельна туга». Скорботний сумний плач матері про несправедливо засуджений. «Кам’яним» словом падає жорстокий вирок. Материнські муки вічні — про це нагадує автор, відтворюючи картину страти Христа.
Ахматова показує, як, пройшовши довгий і важкий шлях, знаходячись на межі відчаю, мати зуміє вистояти, не зламатися: «У мене сьогодні багато справи: потрібно пам’ять до кінця убити, потрібно, щоб душа закам’яніла, потрібно знову навчитися жити».
Їм, матерям, присвячений цей твір, вони є його головними героями. І сама Ганна Ахматова — одна з них. Усі слова, думки, вчинки проходять через її душу і її рукою лягають на папір. І безумовно, її невід’ємне право — пам’ятником застигнути там, де з усіма стояла вона триста годин.
І лише один, один-єдине питання ставлю я собі завжди: де, де проста, смертна людина черпає такі сили? Невже в собі?!
Практично уся творчість Ахматовой радянської пори — грандіозний реквієм по убитих і задушених людях і мріях, віршах і надіях. І страшно навіть подумати, що усе це не згущування фарб, художнє перебільшення або штучна драматизація життя, а гірка правда. Правда, яку ця мужня жінка могла б і не знать, але вона вистояла і до кінця залишалася вірна своєму народу.