З перших рядків вірша ми розуміємо, що поет пише його з ностальгічними почуттями про минуле міста :
Я повернувся в моє місто, знайомий до сліз…
Але упізнати місто поет не може. З пишної столиці він перетворився на брудне, злякане місто, жах якого поет не може сприйняти. Можливо, Мандельштам вважає, що у нього пройшли золоті роки, як і у Петербургу. Але поет все ж бореться за своє існування, не хоче канути в Лету.
Дивовижні метаморфози відбуваються з містом: блиск чорного оксамиту перетворюється на дьоготь, золото фасадів — в жовток. Місто тьмяніє, «втрачає свою чарівність розкоші, а на зміну йому приходять темні під’їзди, тьмяні ліхтарі». Колірна гамма допомагає поетові показати ту глибину прірви, в яку скачується не лише місто, але і устої його жителів.
І якщо місто гине, то поет не хоче наслідувати його долю:
Петербург! Я ще не хочу помирати!
А для того, щоб продовжити своє існування в місті, автор відмовляється приймати дійсність. Він не може упізнати у вмираючому Петербурзі колишньої пишноти. Але Мандельштам виявляється єдино «живою» людиною в місті, де усі вже пристосувалися до неминучої загибелі:
Петербург! у мене ще є адреси.
По яких знайду мерців голосу.
У останніх рядках вірша перед нами відкривається картина трагічності епохи. Поет вже живе не в Петербурзі, а на якихось «чорних сходах». І невідомо, куди ці сходи його приведуть.
І всю ніч безперервно чекаю гостей дорогих.
Ворушивши кайданами ланцюжків дверних.
Що це за гості, що приходять вночі? Напевно вони зовсім не «дорогі». Можливо, поет хотів вказати, що у багато білих ночей в Петрограді радянському зникла в нікуди безліч талановитих, розумних людей, що стояли на шляху у держави.
Мандельштам пише, що і сам не упевнений, чи заберуть його в одну з таких ночей.