Образ Софії Київської — символ духовного надбання українського народу

Павло Загребельний — відомий український письменник, автор багатьох творів про наших сучасників. Але особливе місце посідають в його творчості історичні романи. Один із найвідоміших — роман «Диво», над яким автор працював десять років, маючи на меті «показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спа-док, залишений нам історією, існує не самодостатньо». Київська Русь привертала до себе пильну увагу багатьох поколінь дослідників, поетів, оповідачів. Павло Загребельний у романі «Диво» творить образ Київської Русі, її суспільного життя, культури. Це один з багатьох історичних творів про ті часи, але в ньому автору, як нікому раніше, вдалося розкрити суперечності давньої доби і разом з тим створити яскраві художні образи. Це розповідь про чудо архітектурного мистецтва наших предків — Софію Київську, про її долю та місце в нашій духовній історії.
Так, Софія Київська — один з головних героїв роману. Цей мистецький витвір змальовано як незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться». І читачі роману стають свідками створення цього дива, знайомлячись з будівничим Софії Київської — Сивооком. Талановитий древлянин багато блукав по Русі, був ченцем у болгарському монастирі, згодом потрапив до Візантії і працював у константинопольського майстра як будівник і оздоблювач храмів. Згодом, дозрілий у своєму таланті й розумінні життя, повернувся до Києва, у рідну землю. Повернувся, щоб створити Софію, собор, в якому використав традиції предків та досвід, набутий по всіх світах. Він — чудовий талант, майстер у мистецькому подвигу, котрому віддав себе до останку.
«Мистецтво знаєш?» — допитувався князь Ярослав. «Все роблю, — сказав Сивоок». Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике і незвичайне, бо малість не може здивувати світ. В його уяві собор стояв як образ його землі, який народився з давніх спогадів і нової зустрічі з Дніпром і пущами, це був «образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі…» Цю величну церкву як символ краси рідної вітчизни, а не пристанище Бога, митець вимріював усе життя.
У процесі творення собору Сивоок наче самознищувався. «Тепер зродилося в ньому щось ніби рослинне: мов рослини — квітками і листями, він тепер жив і промовляв до людей тільки барвами … спливав крізь кінці пальців на свої мозаїки, небаченими кольорами…»
Складним і суперечливим постає образ князя Ярослава, але змальовується Ярос-лав Мудрий передусім як людина і син свого часу. Багато в яких рисах привабливий і водночас жорстокий, закоханий у книги, прогресивний як розбудовувач Київської держави і разом з тим, звичайно ж, виразник інтересів свого класу, далекий від турбот про життя простого народу. Задумав Ярослав спорудити собор на зразок величних храмів візантійських. Ним волів здивувати світ. І задум Сивоока припав йому до душі. У цьому незвичайному соборі князь хотів знайти примирення нового, чужого зі старим, своїм, подолати роздвоєність, що мучила його протягом багатьох років.
«Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі … Диво!»
П. Загребельний у своєму романі зумів показати історію України, об’єднавши три її шари: давнину, другу світову війну й сьогодення. А головний об’єднуючий центр — це образ Софії Київської, незвичайного дива з див «во всем полунощи земном». У розділах роману, де розповідається про окупований фашистами Київ, а також про мирне життя героїв в шістдесяті роки, усі персонажі пов’язані з собором. У роки Великої Вітчизняної війни есесівець Шнурре за наказом фюрера хоче вирізати найкращі фрески для музею в гітлерівському Лінці. Учений-історик Гордій Отава перешкоджає йому ціною власного життя. Син Гордія, також історик, настільки закоханий у собор, що не може відмовитися від цього дива навіть заради кохання.
Собор зв’язує покоління, говорить з нами про минуле, про культуру нашого народу. Одночасно з «Собором» Олеся Гончара роман П. Загребельного «Диво» закликає сучасників «берегти собор людських душ», будувати майбутнє свого народу, його добробут і щастя. Створений майстром образ Софії Київської проступає крізь імлу століть і втілює невмирущість духу українського народу. За довгу історію свого існування різні завойовники намагалися знищити це диво, та знову і знову поставав собор. Він «стояв уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрот київської землі…»