Рецензія по роману О. Гончара «Людина і зброя»

…Мало у нас зброї, але найвірніша, загартованіша зброя в нас самих, в нашій волі, в наших долях…
О. Гончар
Роман Олеся Гончаря «Людина і зброя» — твір, в якому розповідається про Велику Вітчизняну війну, але спрямовано воно проти воєн, проти безглуздої загибелі кращого, що є на світі, — людини. Ця ідея виражена в останніх рядках роману : «Навіть гинучи, твердо віритимемо, що після нас стане інакше і усе це більше не повториться, і щаслива людина, розряджаючи в сонячний день перемоги останню бомбу, скаже: це був останній кошмар на землі»!
Як усім учасникам війни — цій і усіх попередніх, — хотілося вірити, що вона остання, що над головами їх нащадків буде завжди чисте блакитне небо!
Яка страшна трагедія була для усього людства, коли матері думають про те, що їх дітям краще не народитися! Вони хочуть народити своїх дітей для радості, для щастя — ось для чого приходить людина в життя, ось для чого тільки і варто народжувати! Що ж зробила з людьми війна? Вона в корені змінила їх світогляд, їх відношення до свого народу, землі, Батьківщини. Вони стали дорожити цим усім в сто разів більше. Але як же страшно, що усе це людина усвідомлює під час лих і воєн! Герої роману — студенти-добровольці Ко-лосковский, Степура, Лагутин, комісар Лещенко, рядовий Цоберябой і їх товариші, що потрапили в найважчі життєві обставини. На нашу Батьківщину несподівано напали фашисти, радянські війська відступають, несучи величезні втрати. Зброї мало, бракує продовольства, людей, але, не дивлячись ні на що, країна чинить опір, завдаючи величезного збитку ворогові. Вони вірять, що коли-небудь настане день і вони ось так само безжально зневажатимуть ворога, знищуватимуть його міста, поливатимуть його землю його ж кров’ю.
Роман починається напрочуд мирно і спокійно. «Ще ніхто нічого не знає. Ще усе, як було. Ще, разбредясь з самого раннього ранку по парках і бібліотеках, забравшись в спорожнілі аудиторії факультетів, схилилися над конспектами студенти — готуються до останніх іспитів». Тривожно повторюється слово «ще», як би передбачаючи величезну трагедію, крах цього спокійного маленького світу.
Головний герой роману — Богдан Колосковский. Красивий юнак з фігурою спортсмена, відважний, такий, що має найбільшу витримку, яка допоможе пройти йому крізь багато труднощів. У Богдана своя трагедія — його батько був репресований. Богдан не визнає за батьком провини, він ніколи від нього не відречеться. Через це його виключили з комсомолу. І ось тепер, після оголошення надзвичайного стану, він хоче йти добровольцем на фронт, але комісія не бере його заяву. Він чує слова: «Йди, продовжуй вчитися. Нам ти не потрібний». Це крах для Богдана. Але один військовий, як би поверя в його бажання воювати, поверя в його силу, прийняв його заяву.
І ось Богдан зі своїми товаришами потрапляє в студбат, про яке все ще почують. Перше своє завдання він виконав успішно. Відразу ж на фронті він проявив себе з кращого боку, убивши німецького снайпера.
Друзі Колосковского — Степура і Духнович — б’ються теж дуже відважно. У першому ж бою вони усі отримали серйозні поранення, та зате вони змогли зупинити німецькі танки. Усіх трьох відправляють в госпіталь. Тут варто згадати ще про одного студента, який спочатку викликав у мене тільки неприязнь. Але війна міняє людей, вона торкнулася і його. Ще в Харкові Павлушенко відносився до Богдана з недовірою із-за репресованого батька. Він всіляко показував своє несхвалення і неприязнь до Колосковскому. На дніпровській переправі, де Спартак Павлушенко і Богдан Колосков-ский билися пліч-о-пліч, він трохи не загинув від бомби. У госпіталь Спартака привезли контуженым. Йому перекосило вилицю, а що ще гірше — він втратив дар мови. До таких випробувань він не був готовий. «Павлушенко досі легко усе давалося в житті». Після контузії він зміг багато що усвідомити: як холодно і байдуже поводився з товаришами і як був несправедливий до Богдана. У госпіталі він зустрів Духновича, але зла іронія долі не дозволила йому висловити його думки, вибачитися. «Саме тепер, коли в серці з’явилося щось нове, людяне, тепле, чим він хотів би поділитися з товаришами, — саме тепер контузія позбавила його дару мови». Щось нове з’явилося в житті Спартака — шах-терочка Наташа, яка доглядала за ним. Він полюбив її усією душею, і вона відповіла йому взаємністю. Пізніше, у вы-здоровбате, де Богдан і Спартак зустрілися знову, вони подружилися. При прощанні Богдан крикнув Спартакові: «Прощай, друг»! Це означає дуже багато.
Окрім військових дій, чоловічої дружби, в романі також є присутньою тема любові. У кожного студента є кохана. Богдан любить студентку істфаку Таню. Вона для нього — найдорожче, що тільки є в житті.
У кінці роману є декілька глав, в яких Богдан подумки пише своїй Танюше : чи «Чуєш ти мене, Таня? Як часто я стримував свої почуття до тебе, скупим був на ласку, соромився говорити тобі ніжні слова, щоб не здаватися сентиментальним». Цій людині украй важко усвідомлювати, що він і його діти знаходяться в оточенні і що напевно вони усі загинуть. У цих листах є такі слова, що якби не було цієї величезної любові, то, можливо, померти було б легше. Адже себе він беріг тільки для неї. «Але це — хвилинне, цьому не вір. Любов надає мені сили, допомагає переносити усе». Як йому, мабуть, боляче! Ні, не за себе, а за цього крихкого, ніжного чоловічка, який чекає його і сподівається на щасливе майбутнє.
Усі студенти загинули. Духнович підірвав себе, рятуючи своїх товаришів. Степуру втратили у бою, коли займали
греблю. А Богдан? Йому, мабуть, не судилося було вийти з оточення і зустрітися з Таней. Він помре з надією, що це все-таки остання війна. «Хто з нас загине в цих окруженческих степах? Може, усіх нас чекає за тим геть горбом смерть? Чи не в одних ще будемо боях, і пропадатимемо без вісті, і питимемо воду з боліт, і гинутимемо в концтаборах, залишаючись і там твоїми солдатами, Батьківщина». Це не лише слова Богдана. Це слова усіх бійців, які билися за нашу Батьківщину.