Тема єднання людини з природою у кіноповісті О. Довженко «Зачарована Десна» (І варіант)

Твір Олександра Довженка «Зачарована Десна» — це гімн людській красі і красі природній, здатності людини до злиття з природою, опоетизації її, сприймання її як живої субстанції.
Вже з перших сторінок повісті перед нами розгортається селянське життя, переповнене рослинами й плодами, з його піклуванням про город та сад. Та це й не звичайний город, а цілий різнобарвний світ, поданий через сприйняття дитини. Мальовнича старовинна низенька хата, мов біла печериця, стара повітка, льох і тин, кущі смородини й малини, тютюн, морква, квасоля, вся присадибна рослинність у цвітінні й плодах не тільки переповнює город, а й свідчить про господарськість, охайність і особливу любов до вирощуваних рослин працьовитої господині — матері Сашка: «До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивитися навколо — геть-чисто все зелене та буйне. А сад, було, як зацвіте весною! А що робилось на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати.»
У творі ми спостерігаємо притаманне віддавна українському селянинові прагнення естетизувати кожний день свого життя, кожну побутову річ, все навколо себе: «Коло хати, що стояла в саду, цвіли квіти…»
Природа у творі казкова, чарівна, вона живе своїм утаємниченим життям: небо, зорі, річка: «Прокидаюсь я на березі Десни під дубом… Пахне в’ялою травою, квітами. А на Десні краса!»
Юний оповідач — Сашко — з притаманною йому дитячою безпосередністю сприймає світ навколо себе, стає зачарованим мандрівником навколишнім світом. З природи черпає він натхнення для своїх фантазій: «Вода тиха, небо зоряне, і так мені хороше плисти за водою, так легко, немов я не пливу, а лину в синьому просторі. Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється. «Скинься, рибо», — думаю, — скидається риба. Гляну на небо: «Зірко, покотися», — котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: «Дайте голос, трави», — гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: «Явися на березі лев», появляється лев». Дитина відчуває просто містичне єднання з природою, коли її слово може породити зміни в живому світі навкруги, і вона насолоджується таким злиттям зі світом.
І коли дитина вирішує творити добрі діла, то перш за все бажання її спрямовані на природу: «Не буду, — думаю, — їсти скоромного цілий тиждень! Носитиму дідові воду на погребню, скільки він схоче, і почну ходити до церкви». Далі, дивлячись на ластівок, я подумав: «От, коли б повипадали з кубла ластовенята! Я зараз же нагодував би їх мухами та хлібом, аби тільки ластівка бачила, на які діла я здатний та розказала Сусу Христу».
Малюючи колишні прекрасні й добрі часи, такий собі «золотий вік», дід теж пов’язує це із надзвичайним станом природи, не розділяючи світ людський і природний. Його розповідь про величезних комарів викликає добрий сміх, але й відчуття теплоти до цієї людини, що так любила світ: «А дід каже, що колись комарі були великі… На комарах він знається багато. Ціле життя чумакував по степах та годував їх…»
Краса справжнього єднання людини з природою відтворена письменником в образі діда Семена, який був, немов «…добрий дух лугу, риби. Гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом… Найкращою рибою дід вважав линину. Він не ловив линів у озерах ні волоком, ні топчійкою, а якось наче брав їх з води прямо руками…»
А от ще один спогад, що ілюструє злиття людини і природи, виражає любов до кожної рослинки: «Дід любив спати під дубом, перед тим, як заснути, він довго і якось так лагідно позіхав, ніби прощаючи світу всі його пустощі, і розказував косарям про молоді і тії літа, про чумацтво, про те, як колись все було не так. Все було краще. Річки й озера були глибші, риба більша й смачніша, а вже грибів та ягід у лісі — не переносити, та й ліси були густіші, трапи — вуж не пролізе, хіба тепер трави!…»
Дослідники неодноразово помічали, що від часів Гоголя про Україну ніхто ще так захоплено й яскраво не писав. Вся «Зачарована Десна» осяяна любов’ю до природи, є гімном їй, укладу життя пращурів і давнім народним звичаям, традиціям. Довженкові притаманна висока філософія «еродності» людини й природи, з Богом створеним світом. Саме любов, проникаючи в серце людини, дає їй можливість побачити красу рідного краю, відчути Батьківщину як спою душу.
Саме в природі людина знаходить опору для свого існування. І для Довженка опоетизована земля його дитинства — це підґрунтя його існування, джерело натхнення. Після важких років випробувань митець немов виходить на берег материзни духовно оновленим, сильним, по-справжньому мудрим і наділеним почуттям глибокого гумору.