Думка про необхідність видання справжніх казок пробивала собі дорогу дуже повільно. Бєлінський був , можна сказати , самотній , коли в рецензії на збірку Ваненко писав про те , що казки , створені народом , слід записати якомога вірніше під диктовку народу , а не підробляти і не переробляти . Бєлінський стверджував також , що російська казка має свій сенс , але тільки в такому вигляді , як створила її народна фантазія ; перероблена ж і прикрашена вона не має рішуче ніякого сенсу . Але подібні слова не доходили до видавців казок. Після збірки 1838 Ваненко опублікував ще ряд інших , приблизно таких же за якістю і стилем дрібних зборів , які виходили до 1863 року. Його « Казки російські » протягом 10 років видавалися п’ять разів. Це означає , що на подібні літературні твори був попит . У той же час попит був і на справжню казку , що видно з рецензій , що відображають громадську думку. Цим пояснюється подвійна лінія розвитку в справі збирання і видання казок : з одного боку , тенденція до видання літературно оброблених казок , з іншого — прагнення до видання текстів справді народних .
Найбільшим представником першого напряму був В. І. Даль. Даль абсолютно свідомо переробляв народні казки і видавав їх. Він випустив дві книги , які не представляють майже ніякого інтересу для фольклористів та дуже слабкі з точки зору художньої . Тим часом в руках Даля було величезне зібрання казок. Ми знаємо , що він передав Афанасьєву до тисячі номерів народних казок , записаних ним та іншими особами . Афанасьєв використовував з них АЛЯ свого зібрання тільки 148 , з гіркотою відзначаючи , що « дуже небагато … передані з дотриманням місцевих граматичних форм ». Куди поділися ці записи — невідомо. Вони загублені. Чому Даль , який випустив класичний збірка російських прислів’їв , який видав чудовий словник великоросійського живого мови, не видав справжніх народних казок , а віддав перевагу видавати свої власні переробки ? Ми можемо це пояснити тільки рівнем розвитку науки того часу.
Про це свідчить інший , ще більш сумний факт , а саме видання не тільки літературних обробок , а й прямих фальсифікацій. Даль не видавав своїх казок за справді народні . Але це робив І. П. Сахаров. У 1841 році вийшла його збірка « Російські народні казки». У передмові він говорить , що прослухав сто казкарів і відібрав з них п’ять найкращих. Там же він повідомляє , що використовував рукопис тульського купця Бєльського . Проте ще в 60- х роках минулого століття було доведено , що насправді ніякої рукописи купця Бєльського не існувало. Казки ж Сахарова являють собою передруку і переробки з попередніх видань. Так , він під виглядом казок переробляв билини Кірши Данилова . Одна з його казок , про Василя Буслаевиче , — це сплав з текстів Левшина і Кірши Данилова . Найдовший « Казка про новгородца Акундінов і князя Гліба Ольговича » ( 60 сторінок ) являє собою переробку поеми Федора Глінки « Карелії , або заточену Марфи Іоанівни Романової » (1830). Не буду зупинятися на докладному розборі і характеристиці Сахаровських казок. Викриття це малоцікаво . Для нас цікаво тут інше . Якщо Сахаров видавав свої видання за справжні казки , то робилося це тому , що справжня російська народна казка вже викликала і інтерес , і повагу. Біда тільки в тому , що її не знали : справжню казку ніде було прочитати . Навіть Бєлінський , так тонко розкритикував Ваненко і Бронніцина , прийняв казку Сахарова про Акундінов за справді народну і детально зупинився на ній в IV статті про народну поезію 1841 ( Бєлінський , V , 420 і їв. ) . Цей інтерес до справжньої казці призвів до появи видань , в яких вже зроблена спроба передавати казки по можливості точно. Такі видання можуть вважатися попередниками видання Афанасьєва .